Головна Головна -> Реферати українською -> Мовознавство -> реферат на тему: Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація

Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація / сторінка 3

Назва:
Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
11,69 KB
Завантажень:
465
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5  6 
 Фуко, ідеологічне коріння свого дискурсу. Усе стає зрозумілим, бо виявляється, що “постколоніяльне... вписується в знайому раму постмодерного” [5, c. 227]. Постколоніалізм постає перед нами як дискурс “менш реакційний, більш оригінальний і творчий”, він “не так веде боротьбу проти колоніалізму, як обганяє його і стає на “вищі” позиції” [5, c. 227], він “не позбавлений політичної заангажованості”, але цю заангажованість дослідник тлумачить (на відміну від антиколоніальної) як правильну, бо “їй притаманна схильність до плюралізму, толерантности, компромісу й іронії” [6, c. 533].
На відміну від образу національного антиколоніалізму (який є більш “реакційним”, менш “оригінальним і творчим”, “нижчим” від колоніалізму, та ще й неспроможний “сформувати власну самосвідомість” тощо) ліберальний постколоніалізм, в уяві австралійського вченого, постає як вищий тип свідомості: “Озброєний постструктуралістським скептицизмом, постколоніялізм розуміє релятивність і терміна “колоніалізм”, і його заперечення: він готовий користати з такого стану справ у сферах політичної дії та культурної продукції. У політиці постколоніялізм створює свободу орієнтуватися на прагматизм, звільнений від ідеології, а в творі мистецтва він відкриває можливість використовувати старі колоніальні міти й гратися ними – не так заперечуючи чи стверджуючи їх, як використовуючи для власних, нових, естетичних задумів” [5, c. 227].
Якщо б ішлося про суто філософську концепцію, яка створюється для суто гіпотетичного спекулятивного розмірковування, авторську дихотомію – національний атиколоніалізм / постмодерний постколоніалізм – умовно можна було б сприйняти. Але ця концепція витворена для іншого, вона стає прямою практичною настановою для витлумачення художніх та метакритичних дискурсів і як така не витримує, на жаль, жодної критики.
Розгляньмо декілька характерних прикладів. Перший з них стосується “структури заперечення” – перевернення “з ніг на голову” “ієрархії колоніальних вартостей” в антиколоніалізмі. Звучить ніби переконливо. Мабуть, для більшості українців українські Ленін, Сталін чи Гітлер, які винищують інші народи, руйнують їхню мову, культуру тощо, виглядали б не менш відразливо, ніж історичні прототипи. Але ось яке “перевернення” на практиці критикує автор: “Замість русифікаторської освітньої політики антиколоніялізм кінця 1980-х початку 1990-х років вимагав українських шкіл, одержавлення української мови, пожвавлення видавничої діяльності українською мовою, посилення українськомовних засобів масової інформації та інших державних ініціатив у сфері культури” [5, c. 226]. Усі ці, на жаль, не реалізовані ініціативи, мали та й мають на меті одне: відродження української культури в номінально українській державі. Що тут є несприйнятливого, “реакційного”? Де тут “успадкування структур колоніалізму”? Що тут заслуговує на “іронію”? Яку б мову, замість української, пропонував вивчати українським дітям “менш реакційний” постколоніалізм М. Павлишина? Чи не його “плюралістичний” і “толерантний” постколоніалізм якраз і втілений у політичній практиці новітньої русифікації, прихованій пропагуванням потворної двомовності? На жаль, це не абстрактно-теоретичні і не риторичні питання.
Інший приклад стосується глорифікації автором постмодерного деконструювання національної традиції у тогочасних літературних творах: “Так деконструюються, наприклад, у поезії Ірванця сосюрівський патріотизм (“Любіть Оклахому!...”) та рідна мова..., а в вододільній повісті “Рекреації” Андруховича (1992) – міт про Великого Поета” [5, c. 234]. Не слід, однак, забувати, що деконструювання сутнісно ідентичне деструкції, тільки це деструкція витонченого, замаскованого типу, оскільки полягає в “рівночасно прихильному та іронічному сприйняття” і стосується виключно “антиколоніальних” “міфів” та символів [5, c. 234]. Іронізувати з українського патріотизму, утвердженого Сосюрою в катастрофічний для нації час – час кривавої бійні періоду другої світової, із майже винищеної “рідної мови”, із знакових націотворчих постатей “Великих Поетів”, а також пропагувати цю іронію можуть собі дозволити люди, яких насправді не цікавить і яким не болить доля української культури та українського народу, для яких усе високе і шляхетне в національному сенсі є, у кращому разі, байдужим, а загалом ціла система національно-духовних цінностей служить тільки приводом для висміювання, претекстом для естетичної “гри”.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5  6 



Реферат на тему: Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок