Головна Головна -> Реферати українською -> Мовознавство -> Автологічне слово Івана Франка у другому жмутку “Зів’ялого листя”

Автологічне слово Івана Франка у другому жмутку “Зів’ялого листя”

Назва:
Автологічне слово Івана Франка у другому жмутку “Зів’ялого листя”
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
7,68 KB
Завантажень:
34
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4 
Реферат на тему:
Автологічне слово Івана Франка у другому жмутку “Зів’ялого листя”


Збірку “Зів’яле листя” докладно вивчали франкознавці [1, с. 198-215; 2, с. 27-51; 3, с. 10-14]. З останніх праць привертає до себе увагу розвідка Л.Сеника [7, с. 18-24] та статті І.Денисюка і В.Корнійчука [4, с. 265-281; 5, с. 126-138].
Збірка (виявляється, щоденник таки існував) і “літературна фікція”, про яку І.Франко пише в передмові до другого видання “Зів’ялого листя” (1910 р.), була фікцією не зовсім.
Звернімо увагу на датування поезій збірки. Перший жмуток творився впродовж 1886-1893 років (з Целіною Журовською Франко познайомився саме 1886 р.), другий жмуток датовано 1895 роком, третій створено у 1896 році перед самим виходом збірки у світ.
Отже, збірка “Зів’яле листя” не була вислідом одномоментної творчої праці, як би цього можна було сподіватися, коли б він лише обробляв у поетичній формі цей щоденник.
У збірці йдеться про “глибокі рани серця” не лише автора щоденника, а й самого автора трьох “жмутків” “Зів’ялого листя”, яка, за визначенням І.Франка, є “ліричною драмою”. Однак у ній присутній і оповідний

компонент: у першому вірші другого жмутку починається “надсянська легенда“. Нараційний компонент є одиним із членів вельми своєрідного психологічного паралелізму. “Легенда” – “Се мого серця драма“, – зазначає автор, немовби підкреслюючи вагу підзаголовка, як і загальну драматичну тональність збірки.
Оповідність ведеться від першої особи. Ліричний герой називає місце його перебування:
В Перемишлі, де Сян пливе зелений,
Стояв на мості я в важкій задумі [9, с. 138].
(Підкреслені тут і далі слова-образи мають автологічний характер). Думи линуть до коханої, щастя було лише привидом, лишився “жаль по собі невмирущий”. А далі – органічне “вплетення “ в ліричну оповідь елементу епічного – власне “надсянської легенди “.
І я згадав одно оповідання,
Що тут над Сяном від народа чув [9, с. 138].
Епічна оповідь рясніє автологізмами за своєю природою: “Замерз зелений Сян”, на льоду “Гладкий протерли шлях мужицькі сани”; “Юрба народу вийшла” (на берег Сяну після служби в церкві). І ось з’являється чорна карета з чвіркою коней. Малюнок дуже пластичний, позначений характерними епітетами (“Упряж дорога, Полискує до сонця”, “..з батога візник, мов з пістолета лускає” і т д.). Усе западається і пропадає без сліду… Передостання строфа автологічна повністю (“І не дізналися ніколи люди…”), остання на межі автологізму замикає фігуру паралелізму і водночас саму ліричну драму (ця строфа є немовби квінтесенцією змісту всієї збірки):
Се мого серця драма !
Якби не ті літа важкої муки,
Пекучих болів, сліз і божевілля,
Глухої резигнації, скажених бунтів
Придавленого серця, то я сам,
Пригадуючи першу нашу стрічу
І той промінчик ясної надії,
Що блис мені тоді, – присяг би нині,
Що се був сон, надсянськая легенда [9, с. 139].
Другий вірш циклу відзначається дуже оригінальною версифікаційною побудовою. Це, мабуть, єдиний зразок такої версифікації в поезії І. Франка. Цей вірш є також структурою, в основі якої психологічний паралелізм. Але в образному плетиві вірша немало автологізмів. Пейзаж опівдні (згадаймо: “Бійтеся біса полуденного”): “Довкола для ока й для вуха Ні духа !”; у травах “тріщать сверщики”. На такому тлі раптом здалека почувся “голос сопілки”, який спочатку видався героєві голосом його горя, його серця. На голос сопілки його серце “заридало Без слів“. Психологічний паралелізм завершується автологічними образами (майже на межі з прозаїзмами):
І стиха до строю сопілки
Поплив із народним до спілки
Мій спів [9, с. 140].
Третій вірш циклу теж є побудовою, в основі якої психологічний паралелізм. У вірші переважають номінативні образи, що межують з автологічністю, і лише в системі всього твору набирають метафоричності. Розмовну інтонацію мають такі рядки: “Слух у них потопає”, “Аж за серце хапає”. В останній строфі немовби сконцентрований характер поетики, як і автологічності:
Широке море, велике море,
Що й кінця не видати,
Та в моїм серці ще більше горе:
Я навік її втратив[9, с.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4 



Реферат на тему: Автологічне слово Івана Франка у другому жмутку “Зів’ялого листя”

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок