Головна Головна -> Реферати українською -> Мовознавство -> Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора

Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора

Назва:
Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
10,22 KB
Завантажень:
408
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 
Реферат на тему:
Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора


Незважаючи на проголошену Р. Бартом „смерть Автора” (1968) та на деперсоналізоване трактування М. Фуко сутності цієї категорії („Що таке автор?”), в українському літературознавчому вжитку до автора звично прикладається питання „хто?”. Біографічна постать письменника часто не лише заступає собою естетичну категорію „автор”, а й частково накладається на образи персонажів, надто тих, що „одноосібно” моделюють наративну структуру твору. У сучасних потрактуваннях зв’язку особистості письменника та змодельованого ним персонажа, мабуть, найбільш вживаною є метафора маски. Це і маска актора – коли автор ніби грає роль, „приміряючи” свого персонажа як персону. Це і маска карнавальна, коли автор блазнює, граючись із читачем, а персонаж постає в цій грі посередником-медіумом між двома свідомостями (В. Балдинюк пише: „Комунікативний процес у межах художнього тексту (відправник, комунікант, адресат) є, умовно кажучи, „неповноцінним”, адже автор і читач безпосередньо не втягнуті у „прагматичну ситуацію” – остання „проявляється у віртуальності партнера, котрого заступає текст” [2, с. 63]). Це і маска посмертна – зліпок із застиглим виразом, з яким можна порівняти стереотип рецепції автора. Але будь-яка маска виконує належну їй функцію – ховати – і в значенні приховування, і в сенсі поховання, оскільки така „смерть” забезпечує письменникові монопольне авторське право на себе. І найвідвертіший психологічний ексгібіціонізм (як, наприклад, у творах О. Забужко) виявляється гарантованим захистом від „роздягання”.
„Інерцію біографізму” в рецепції творчості Лесі Українки Я. Поліщук пов’язує з народницьким шаблоном, який „не раз спричинявся до сприйняття української літератури як такого собі зводу житій, новочасного патерика (...) Так феномен творчості перетворювався в епіфеномен біографії, ставав її заручником” [11, с. 281]. Такий же „епіфеномен біографії” спрацьовує в багатьох випадках щодо авторів, голос яких аж ніяк не можна вважати громадським, а постаті – канонічними. Не лише перегляд класики, але й сучасна література провокує як читача з „наївним реалізмом” сприйняття, так і критика, який теоретично розмежовує поняття „автор”, „ліричний герой”, „наратор”, „персонаж”, – до накладання цих категорій. Адже, як вважає В. Пахаренко („Нарис української поетики”), саме в постмодернізмі „автори не шкодують себе: їхні герої, що часто „позичають” в авторів біографії, – це не стільки герої, скільки особливі історико-психологічні комплекси, яких автори, сповідуючись перед собою, з веселою безжальністю переносять на папір” [9, с. 70]. Відтак у літературній критиці непоодинокими є ототожнення позицій письменника та персонажа, коли за словом „автор” у дужках подибуємо „оповідач” [9, с. 70], або ж належність думки залишається відкритим питанням: „Як гадає (авторка, героїня твору?)...” [10, с. 71].
До актуалізації в критичному дискурсі відношення „письменник – персонаж” приводить не тільки трансформований біографічний підхід, що балансує між наукою, публіцистикою та літературним шаржем. Такі праці, як „Femina Melancholica: Стать і культура у ґендерній утопії Ольги Кобилянської” Тамари Гундорової, „Психоаналіз і літературознавство” Ніли Зборовської та ін. свідчать про використання психоаналізу не як принагідного психологічного зауваження, а як методу ґрунтовної літературознавчої інтерпретації. Зростання ваги психоаналізу в сучасних дослідженнях літератури зміщує акценти: від ідейної заанґажованості героя, детермінованої позицією автора, – до гнучкіших відношень не аналогії, але компенсації, не світоглядного підпорядкування героя авторові, а підсвідомих механізмів сублімації. Тому, за збереження каузальності у системі „автор – твір”, вектор пояснення часто спрямовується від героя (його поглядів, характеру і т. д.) як ілюстративного матеріалу до письменника, що видається метою інтерпретації.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 



Реферат на тему: Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок