Головна Головна -> Реферати українською -> Політологія -> Демократи, соціалісти й „третя сила” у боротьбі за владу (1991 – 1994 рр.)

Демократи, соціалісти й „третя сила” у боротьбі за владу (1991 – 1994 рр.)

Назва:
Демократи, соціалісти й „третя сила” у боротьбі за владу (1991 – 1994 рр.)
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
15,88 KB
Завантажень:
17
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 
1991 рік став роком досягнення українцями стратегічного орієнтира, певним чином означеного ще в першій половині позаминулого, ХІХ століття, – політичної незалежності. Сьогодні, оглядаючись на початок дев’яностих, можна твердити, що розбудова самостійної держави розпочалася без глибоко продуманих, обгрунтованих і чітко проголошених елітою нових стратегічних орієнтирів.

Українське суспільство рушило шляхом історії в майбутнє, так би мовити, без плану, мало уявляючи, в якій же державі воно, зрештою, хоче жити, і, найперше, якими мають бути суспільно-державні пріоритети на початковому етапі самостійного державного життя? В якому напрямі й за допомогою яких засобів (політичних, фінансових, матеріальних, інформаційних, духовних тощо) слід трансформувати суспільно-економічний лад, політичний режим країни? Яку за структурою й суттю вибудовувати політичну систему держави?

Такий стан речей можна пояснити насамперед тим, що політична еліта посткомуністичного українського суспільства була вкрай несконсолідованою. Кожна політична сила, що так чи інакше була репрезентована в політичному спектрі держави, прагнула реалізувати власне бачення української державності. А це бачення залежало від цілого ряду чинників, починаючи від ставлення до цінностей радянського минулого та інтелектуального багажу особистості до її ідеологічних настанов і геополітичних орієнтирів.

Тож одна частина суспільно-політичної еліти висловлювалась за необхідність розбудови нової держави на демократичних засадах, облаштовуючи життя у ній на цивілізаційних цінностях, притаманних західному способу життя. Завдяки риториці демократично налаштованих її представників, політико-інформаційний простір держави виповнився такими привабливими для посттоталітарного соціуму поняттями, як верховенство закону, правова держава, розподіл влади, ідеологічний плюралізм, права людини, ринкова економіка, приватна власність тощо. Втім, що характерно, мало хто з прихильників західних цінностей міг переконливо, зі знанням справи пояснити сутність та особливості західної демократії, угрунтованої на християнських ідеалах, філософських засадах епохи Просвітництва (на противагу демократії східного зразка, наприклад, японської), капіталістичній економічній системі. Мало хто демонстрував адекватне усвідомлення особливостей її функціонування в країнах з різною формою державного устрою та різними формами правління, як й об’єктивно сприймав та адекватно аналізував сильні й слабкі сторони демократичного способу й форми організації державного життя, а відтак – не в загальних фразах, а конкретно був здатен окреслити українські цілі, прорахувати можливість виникнення складнощів у ході адаптації західних суспільно-політичних інститутів і цінностей у посттоталітарному політичному просторі й, що ще важливіше, чітко визначити шляхи, механізми, інструменти досягнення означених цілей. Зрештою – спрогнозувати оптимальні строки їх досягнення.

Для інших представників політичної еліти (для тих, хто був, сказати б, переобтяженим „вірністю минулому”) Захід був чужим. Як чужими були й ідеали та символи, виплекані учасниками українських національно-визвольних змагань початку ХХ століття. Констатуючи й наголошуючи свої хворобливі реакції на те, що відбувається в Україні, та заявляючи, що не може „навіть з символікою… змиритися” [1], ця частина еліти пропонувала будувати нову державу якщо не цілком на радянських засадах, то все ж щедро послуговуючись цінностями, привнесеними в нові політичні реалії з радянських десятиріч.

Своєрідним уособленням охоронця і пропагандиста цих старих – радянських – цінностей в нових умовах (після заборони Компартії України як підрозділу КПРС) стали соціалісти на чолі з О. Морозом. До такого висновку підводить те, що лідер соціалістів неодноразово декларував: „ідеологічні й наукові потоки у них [соціалістів і комуністів – М. К.] спільні – марксизм”, що рухаються вони з комуністами „в одному напрямку суспільної думки, яка визначена як комуністична”, тож „різниці між комуністом і соціалістом нема” [2]. І зрештою: „…В парламенті лівіше від нашої маленької фракції… нікого немає” [3].

Висловлюючи претензії на владу, соціалісти (комуністи) твердили, що, крім них, ніхто більше для цього не має „авторитетних підстав”. Адже тільки вони, соціалісти (комуністи), можуть опертися на „подвиг самозречення ленінців”, „на ентузіазм індустріалізації та культурної революції, на свою роль в перемозі над фашизмом і відродженні” [4]. Те, що сотворений ними комуністичний організм, виявившись, зрештою, нежиттєздатним, зійшов з історичної арени та поступився місцем самостійній Україні – державі, яку омріювало і за яку боролося не одне покоління їх опонентів, соціалісти (комуністи) до уваги, зрозуміло, не хотіли брати жодною мірою. Відтак перейнялися думкою, що в будівництві самостійної української держави слід спиратися на старі принципи колективізму, на „пріоритет спільного перед особистим”, дбати про „посилення впливу держави на всі аспекти суспільного життя” [5].

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 



Реферат на тему: Демократи, соціалісти й „третя сила” у боротьбі за владу (1991 – 1994 рр.)

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок