Головна Головна -> Реферати українською -> Право -> Державний устрій після ліквідації української державності

Державний устрій після ліквідації української державності

Назва:
Державний устрій після ліквідації української державності
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
8,53 KB
Завантажень:
24
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2 
У XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив одне з найцінніших завоювань українського народу — його національну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їх біди, в кінцевому рахунку визначалося відсутністю у народу нації, власної держави. Тому цей період слушно одержав назву бездержавності.

Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер були підпорядковані центральним та місцевим органам влади і управління Росії.

Центральні органи. На чолі Росії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою.

Зміцненню влади царя сприяла так звана "собственная его величества канцелярия". У другій чверті XIX ст. її вплив на державні справи завдяки близькості до особи імператора і розгалуженню її апарату був дуже великим. Перше відділення канцелярії контролювало міністрів, а її третє відділення — обіймала політична поліція. Воно було утворено у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством і спиралося на жандармський корпус. 3 1810 р. при особі імператора знаходився дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.

На 1811 p. завершилася реформа центрального галузевого управління. Замість колегій були утворені міністерства. На чолі міністерства стояв єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імператора.

Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній.

Місцеві органи. На місцях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав їх з числа вищих чиновників, знатних дворян.

Губернатор був представником вищої урядової влади і очолював губернію, здійснював владу адміністративну та поліцейську. Він спирався на губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії також функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присутствіє, з 1840 p. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підлягали губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.

Генерал-губернатор очолював декілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднувавши владу цивільну і військову.

У повіті влада належала земському суду (до 1837 p. він мав назву — нижчий земський суд) на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом.

Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за магдебурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 p. було скасовано самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно знаходилося під контролем губернатора.

У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градоначальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширювалася також на військові та морські органи.

Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чиновники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тільки деякі з них залишили по собі добру пам'ять. До освічених, гуманних правителів можна віднести малоросійських генерал-губернаторів князів О.Куракіна і М. Рєпніна (рідного брата декабриста С.Волконського). Останній щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький, розраховували висунути його кандидатуру на посаду гетьмана, якби вона була поновлена.

Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава вирішувала на підвладних їй землях, в Україні їй доводилося вирішувати спеціальне завдання — русифікувати цю країну та її народ. Це завдання формулювалося відверто — всіма засобами з'єднати українські землі з корінними російськими губерніями. В Україні здійснювалася тотальна русифікація, їй були підпорядковані усі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом царату, була покликана служити русифікації. Душитель України і Росії цар Микола І вбачав призначення Київського університету в тому, щоб "...поширювати російську культуру і російську народність у споль-щеній Західній Росії".

Збройні сили. Для підтримки своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили. їх утримання було покладено на місцеве населення, головним чином, на селян. Кількість російської армії постійно зростала.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2 



Реферат на тему: Державний устрій після ліквідації української державності

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок