Головна Головна -> Реферати українською -> Право -> Поєднання договірного та нормативного правового регулювання неповного робочого часу

Поєднання договірного та нормативного правового регулювання неповного робочого часу

Назва:
Поєднання договірного та нормативного правового регулювання неповного робочого часу
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
8,11 KB
Завантажень:
310
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 
Реферат на тему:
Поєднання договірного та нормативного правового регулювання неповного робочого часу


Робочий час є однією з істотних умов праці, що торкається інтересів як працівника, так і наймача. Його раціональне поєднання з часом відпочинку дає змогу ефективно використовувати здатність людини до продуктивної та творчої праці, відтворювати фізичні, психологічні характеристики людини, комплексно застосовувати та задіювати виробничі потужності, інше майно наймача для забезпечення інтересів як працівника, так і наймача.
Норма тривалості робочого часу визначається як кількість годин, які працівник повинен відпрацювати протягом певного календарного періоду. Т.Іванкіна вказує, що норма робочого часу є водночас і максимальною тривалістю роботи для працівників [7, с.318]. Видається, що таке твердження потребує уточнення, оскільки норма тривалості робочого часу як період характеризується часовими межами: верхньою та нижньою. Верхня межа зумовлюється фізіологічними можливостями людини, коли в процесі праці забезпечується нормальне функціонування її організму. Якщо ж верхня межа тривалості робочого часу є правовим захистом прав та інтересів працівника, то нижня – наймача. Нижня межа визначається економічними чинниками і впливає на господарську та інші види діяльності підприємств, установ, організацій. Тому встановлення необрунтовано заниженого її рівня може спричинити негативні економічні наслідки. З огляду на це видається важливим з’ясування питань про можливість договірного регулювання норми тривалості робочого часу та його поєднання з нормативним.
Максимальна тривалість робочого часу зачіпає важливі інтереси не тільки окремої людини, але й суспільства, тому потребує нормативного регулювання на централізованому рівні і є однією з правових гарантій захисту прав людини. Відповідно до Конвенції №47 Міжнародної Організації Праці (МОП) від 1935 р. про скорочення робочого часу до 40 годин на тиждень, встановлено загальну норму права, згідно з якою нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати вказану межу [6]. Разом з тим законодавець надає право підприємствам і організаціям, укладаючи колективний договір, встановлювати меншу норму тривалості робочого часу. Тобто допускається можливість договірного регулювання встановлення верхньої межі для працюючих жінок, які мають дітей шкільного та дошкільного віку, тривалістю 38 годин на тиждень під час укладення галузевих угод [14]. Вважаємо, що дане питання також може вирішуватися і на індивідуально-договірному рівні, оскільки не має прямої заборони зменшення тривалості робочого часу сторонами трудового договору в законодавстві України.
Що ж до правового регулювання встановлення нижньої межі, то роль держави можна розглядати тут у подвійному аспекті. Вона, по-перше, може розробити рекомендації щодо раціональної мінімальної кількості тривалості робочого часу, а встановлення конкретної нижньої межі визначається сторонами колективного та трудового договорів. По-друге, для державних підприємств, установ, організацій прийняти норму, яка б визначала мінімальну тривалість робочого часу.
Індивідуалізація тривалості робочого часу яскраво виражена у правовому регулюванні неповного робочого часу. Його характерною ознакою є узгоджувальний порядок встановлення та значна питома вага договірного регулювання. Вона виявляється у порядку встановлення, зміни та припинення неповного робочого часу, виборі виду, тривалості та періоду його дії.
Сторони трудового договору наділені правом встановлювати неповний робочий час. Його введення потребує наявності взаємної згоди і не може бути застосоване в односторонньому порядку. Проте законодавець визначає випадки встановлення неповного робочого часу на вимогу працівника. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що перебуває під її опікою, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку (ст.56 КЗпП України), та інвалідів (ст.172 КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановлювати їм неповний робочий час.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 



Реферат на тему: Поєднання договірного та нормативного правового регулювання неповного робочого часу

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок