Головна Головна -> Реферати українською -> Література українська -> НАЦІОНАЛЬНА САМОТОТОЖШСТЬ ПАВЛА ФИЛИПОВИЧА

НАЦІОНАЛЬНА САМОТОТОЖШСТЬ ПАВЛА ФИЛИПОВИЧА

Назва:
НАЦІОНАЛЬНА САМОТОТОЖШСТЬ ПАВЛА ФИЛИПОВИЧА
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
13,95 KB
Завантажень:
311
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5  6  7 
УДК 821.161.2: 82.1
Райбедюк Г.Б.
Ізмаїльський державний гуманітарний університет НАЦІОНАЛЬНА САМОТОТОЖШСТЬ ПАВЛА ФИЛИПОВИЧА
У статті представлено матеріал про різногранну діяльність Павла Филиповича (літературну, наукову, громадську) в царині української духовності. Об 'рунтовано національну сутність творчої спадщини поета й ученого і водночас її належність до європейської культури.
Ключові слова: неокласик, національне, загальнолюдське, самототожність, іманентність, європеїзм, контекст, діалог.
Павло Филипович належав до групи київських неокласиків (М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара, О.Бургардт-Юрій Клен), котрі у 20-х роках ХХ століття свідомо й послідовно актуалізували духовний діалог України з Європою. В історії української літератури за ними закономірно закріпилося місце «архетипальних європеїстів» (С.Павличко). Європеїзація для них, як і для багатьох інших тогочасних письменників, була вельми важливим складником самоусвідомлення, що, за словами Р.Мовчан, «мав вплив на вибір бути національним і водночас європейським митцем» [13, с. 3].
Неокласики органічно влилися в український ідеологічно-літературний рух, який «дивився на українців як на модерну націю, а не як на етнографічний матеріал, націю, що має всю культуру європейських джерел у своїй крові» [21, с. 165]. У їхній багатогранній діяльності (художній творчості, перекладацтві, науковій праці) активізувався модерністський проект національної культури, започаткований бароковою добою. Це була модель синтезу й водночас деструкції попередньої літературної традиції, пов'язаної з народницьким дискурсом та сентиментальними інтонаціями, означеними П.Филиповичем як «нещасна традиція українських поетів» [18, с. 233]. Неокласики «інтегрували художній досвід світового та вітчизняного мистецтва - від античності до модернізму, не обмежуючись тим чи тим стилем, переосмисливши його у своїй культурологічній концепції» [10]. Ця концепція працювала «на новітню культуру, була могутньою підоймою для розвитку національної самосвідомості мас, для прилучення їх до культуротворчих і - ширше - історієтворчих змагань ХХ століття» [1, с. 45].
Оцінюючи місце і роль неокласиків в історії української культури, більшість дослідників акцентують увагу на європейських пріоритетах, у такий спосіб звужуючи уявлення про їх науково-мистецький доробок, залишаючи поза увагою проблеми національної самототожності цих талановитих поетів, продуктивних перекладачів, проникливих і 'рунтовних літературознавців. їхня творчість стала виявом самозбереження естетичної вартості українського художнього слова, розширення образно-тематичного діапазону поезії, її жанрово-версифікаційних можливостей. Наукові праці неокласиків, котрі репрезентували в перші пореволюційні роки наймолодший «доріст» серед учених академічного типу» (М.Наєнко), сприяли піднесенню інтелектуального рівня національного літературознавства, збагаченню української естетичної думки, їхні переклади стимулювали входження рідного слова в європейський духовний простір. Отже, логічно вести мову про творчість неокласиків у «контексті дихотомії загальнолюдського й національного», що має «давнє коріння; у новому часі задля нього і в ньому працювали П.Куліш і М.Драгоманов, І.Франко й Леся Українка» [13, с. 3].
Л.Мороз цілком справедливо зауважує, що «попри всі несприятливі історико-політичні обставини, українська література завжди була частиною життя свого суспільства, своєї нації [...]. Але ця її особливість недостатньо осмислюється нашими дослідниками, частіше помітна схильність до комплексування, мало не каяття. Тим часом такі риси, як громадянськість, патріотичність, високий гуманізм нашої літератури не мусять вважатись ані причиною, ані підставою для тверджень про нібито «другосортність» [14, с. 22]. Неокласики ж твердо усвідомлювали свій національний рунт, прагнули «рельєф культурний рідної землі спізнати» (М.Зеров). Ігноруючи комплекси меншовартості, вони працювали на теренах самоутвердження національної культури, органічно вводячи її у світовий культурний процес.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5  6  7 



Реферат на тему: НАЦІОНАЛЬНА САМОТОТОЖШСТЬ ПАВЛА ФИЛИПОВИЧА

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок