Головна Головна -> Реферати українською -> Українознавство -> КИЇВСЬКА РУСЬ: ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЧИ "СПІЛЬНИЙ СТОВБУР" СХІДНИХ СЛОВ'ЯН?

КИЇВСЬКА РУСЬ: ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЧИ "СПІЛЬНИЙ СТОВБУР" СХІДНИХ СЛОВ'ЯН?

Назва:
КИЇВСЬКА РУСЬ: ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЧИ "СПІЛЬНИЙ СТОВБУР" СХІДНИХ СЛОВ'ЯН?
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
13,39 KB
Завантажень:
127
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Спадщина княжого Києва є предметом давньої і запеклої дискусії не тільки вчених, але й політиків. Адже протягом останніх п'яти сторіч російська експансія у Східній Европі спиралася на імпреський міт про династичне право московських правителів на землі Київської Руси. Отже проблема належить до числа найважливіших у східноєвропейській історії. Її об'єктивне, неупереджене вирішення - обов'язкова передумова цивілізованого державного устрою на пострадянських просторах. Знову звернутися до питання визначення етнічної приналеж-ности будівничих держави Русь спонукала знаменна подія в сучасній українській історичній науці. Мається на увазі публікація видавництвом "Генеза" нової фундаментальної праці відомого українського медієвіста Наталії Яковенко "Нарис історії України". Сучасний підхід до багатьох застарілих проблем середньовічної історії України суттєво корегує наші уявлення про рушійні сили національної історії. Авторку слушно звуть "відкривачем України шляхецької". Саме українська шляхта зберегла державні традиції княжого Києва у темну добу бездержавности і передала їх козацтву. За Н. Яковенко, руська шляхта XIV-XVI ст. була містком між двома періодами українського державотворення - княжим та козацьким. Наводиться переконливі аргументи на користь виразної української специфіки мови та культури Південної Руси. і обгрунтовано заперечується існування єдиної давньоруської народности (Яковенко, 1997, с. 58,59). Однак на тлі сказаного дисонансом звучить твердження авторки про рівне право усіх східньослов'янських народів на історичну спадщину княжого Києва. Справедливо критикуючи імперську концепцію "перетікання київської спадщини" до Володимира на Клязьмі, а далі до Москви (с. 76, 77) Н. Яковенко вважає Київську Русь спільною спадщиною українців, білорусів та росіян, які нібито мають на неї абсолютно рівні історичні права. Відійшовши від однієї версії імперського історичного міту дослідниця українського середньовіччя фактично опинилася в полоні її радянської модифікації, за якою Русь розглядали як "колиску трьох братніх народів". Вона вважає, що княжий Київ "був одночасно стартовим майданчиком майбутніх виокремлених політичних "біографій" як українського, так і білоруського та російського народів. І коли ми в цій тріяді поміняємо прислужницьку радянську ієрархію "старшинства", перемістивши "старшого російського брата" в загальний ряд співгромадян Руси, то відпаде й потреба ділити "київську спадщину" - вона таки справді була спільною, бо виростала зі спільного візантійсько-християнського стовбура" (Яковенко, 1997, с. 77). Привабливий демократизм такого рівноправ'я усіх східньослов'янських народів на історичну спадщину княжого Києва на нашу думку дещо не узгоджується з історичною правдою. Отже, Київська Русь, за Н. Яковенко, не праукраїнська держава, як це твердив ще М. Грушевський, а спільний для українців, білорусів та росіян "візантійсько-християнський стовбур", тобто користаючись термінологією радянської історичної науки "колиска трьох братніх народів". Критикуючи найвидатнішого українського історика за "народницьку" історіософію (с. 4), Н. Яковенко фактично робить крок назад від його розуміння витоків української нації в бік традиційної імперської історіографії. Відповідно вона визначає час формування українського етносу саме за рідянською історіографічною традицією - "XV ст., коли з аморфної Русі почав вичленовуватися український народ" (Яковенко, 1997, с. 12). М. Грушевський був людиною свого часу і його "народництво" цілком відповідало пануючій в Европі XIX ст. історіософській концепції. Не тільки науковці, а й політики того часу стояли на народницьких соціял-демократичних або комуністичних позиціях. Однак під модними для рубежу ХІХ-ХХ ст. червоними прапорами та інтернаціональними гаслами дуже часто вирішувалося традиційні національні проблеми. Так, Володимир Ленін реанімував Російську імперію, продовживши її життя до кінця XX ст. Нагадаю слова видатного російського філософа М. Бердяєва: "Більшовизм є третє явище російської велике державности російського імперіялізму... Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея..., трансформація російського місіянізму". Соціял-демократ Пілсудський відродив польську державу. Йому приписують слова, які він, нібито, сказав своїм українським колегам по партії В. Винниченкові та С. Петлюрі: "Всі ми їхали в одному соціял-демократичному поїзді. Однак я вийшов на зупинці "Польща", а ви з російськими більшовиками поїхали далі". Не вина, а біда соціял-демократичних лідерів Центральної Ради, що відродили вони українську державність ненадовго. З незалежних від них причин Україна не мала достатньо чисельної для державобудівництва національної еліти, а політична ситуація не сприяла укріпленню української держави. "Народництво" М. Грушевського це не тільки неувага до державницької ідеї та недооцінка провідної ролі в національній історії етноконсолідуючої верстви національної еліти (Яковенко, 1997, с. 4). Нагадаю, що право на історичну спадщину княжого Києва Москва перебрала через довгу бездержавність українців. Остання дала підстави ідеологам московського експансіонізму твердити, що Київська державність органічно трансформувалася в Московську. Спорідненість між київськими та московськими рюриковичами дозволила перекинути династичний місточок від княжого Києва до Москви і говорити про спадкове право московських князів на землі Південної Руси. У своїй історичній статті 1904 p. "Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства" М. Грушевський переконливо показав, що національна історія це не лише історія національної державносте, а історія конкретного етносу взагалі. А етнос чи народ може існувати як в межах власної національної держави, так і в колоніяльному статусі в державі сусідів, або навіть в додержавному первісному стані (наприклад, праукраїнці напередодні творення держави Русь). Така позиція виявилась конструктивною в боротьбі з імперськими претенсіями Москви на Київську Русь, як першу державу російського етносу. Спираючись на неї, М. Грушевський переконливо доказав тяглість національної історії українців на їхніх етнічних землях від княжого Києва до Галицько-волинського князівства, через колоніяльний статус в межах Литви та Польщі, козацьку державу, бездержавне існування в Російській імперії до УНР та Радянської України. На відміну від українців, росіяни мали власну лінію національної історії: від Володимиро-Суздальщини ХІІ-ХІІІ ст. до Московського князівства Івана Калити, через петербурзьку імперію Романових до більшовицької Росії. Таким чином, за Н. Яковенко, Київська Русь Х-ХІІІ ст. в етнічному відношенні ще "аморфна", і лише в XV ст. "з Руси почав вичленовуватися український народ". Така пізня дата народження українців не вкладається в рамки універсальних закономірностей формування європейських народів. Чому слов'янська людність території Польщі VII-IX ст. вважається праполяками, держава ІХ-Х ст. зі столицею в Гнєзно зветься першим Польським королівством, а Київська Русь ще "аморфна" тобто не українська? Це протиріччя логіці європейської історії породжує сумніви щодо зазначеної радянської концепції походження східнослов'янських народів, на позиціях якої фактично залишається Н. Яковенко. Пригадаймо деякі універсальні для середньовічної Европи історичні закономірності етно- та націогенези. Середньовічна Европа постала на фундаменті Римської імперії, культура, мова, державна релігія, право якої послужили мате-ріялом для будівництва європейської цивілізації. Після бурхливих подій IV-V ст. зумовлених великим переселенням народів та падінням Риму, етнополітична ситуація стабілізувалася. У помірній зоні Европи з V-VII ст. до наших часів простежується безперервний етнокультурний розвиток. Саме цим пояснюється той факт, що більшість великих європейських народів, етнічні території яких сягали північного кордону Римської імперії, зародилися на зорі середньовіччя близько 1500 p. тому. З V- VII ст. починають свою національну історію французи, німці, англійці, чехи, поляки. В кінці ІХ-Х ст. всі вони творять свої перші національні держави, трансформуючись у середньовічні нації. Етнічною батьківщиною українців була Північно-Західна Україна (Волинь, Київщина, Південне Полісся, Прикарпаття, Поділля). Ці території здавна розвивалися під потужним впливом греко-римської цивілізації, периферією якої були античні міста-колонії Надчорномор'я. Безперервність етнокультурного розвитку українського етносу у Північно-Західній Україні (як і поляків, чехів, французів чи англійців) простежується також з середини І тис. н.е. від празької археологічної культури, людність якої у візантійських джерелах фігурує під етнонімом склавини. До речі саме від поселення празької культури на Старокиївській горі простежена безперервність культурно-істричного розвитку Києва, що дало підстави П. П. Толоч-ко опускати коріння міського організму на 1500 p. в глибину часу. Та ж безперервність розвитку дає підстави твердити, що український етнос зародився в постримський час, як і більшість великих європейських народів, що мали безпосередні культурно-історичні контакти з греко-римською цивілізацією. Держава Київська Русь постала на межі ІХ-Х ст. на етнічній батьківщині українців. Вона синхронна і типологічне побідна першим національним державам поляків, чехів, французів, німців, англійців, а значить була першою українською державою. Невизнання праукраїнського статусу за Київською Руссю суперечить універсальним законам історичного розвитку Европи. Зазначимо, що народи півночі Східної Европи, що не мали безпосередніх контактів з цивілізаційними центрами Великого Середземномор'я суттєво затрималися в етно-культурному розвитку і особливо в державобудівництві, ідея якого поширювалася в Европі з греко-римського світу. Тому сучасні етноси лісової півночі Европи набагато молодші не тільки від народів Середземномор'я, коріння яких сягає 3-х тисячолітньої давнини (греки, вірмени, жиди та ін.), але й згаданих європейських народів помірної зони. Римська державність була зразком для державотворення в середньовічній Европі. Тому віддаленість від Римської імперії стриму-вала націогенезу (одержавлення) етносів лісової зони Европи. Якщо перші держави французів, німців, англійців, чехів, поляків, українців постали в ІХ-Х ст., то литовців і росіян лише в XIV ст., а норвежців, фінів, латишів, естонців ще пізніше. А такі фіно-угорські етноси як чудь, весь, меря, мурома, череміси взагалі не створили своєї держав-ности, тобто не трансформувалися з етносу в націю і поступово їх асимілюють слов'янські та тюрські сусіди. Показово, що угорці, які більше як 1000 років тому мігрували до Европи з Приуралля, трансформувалися в націю, створивши власну державу синхронно з автохтонними європейськими народами (поляками, чехами, українцями). Це ще раз свідчить про сталість універсальних закономірностей етногенези в середньовічній Европі, про стимуляцію останніх впливами греко-римського світу. Сказане дозволяє твердити, що найстаршими серед східних слов'ян повинні бути українці, оскільки вони безпосередньо контактували у Надчорномор'ї з центрами греко-римськоє цивілізації. З цієї ж причини слід очікувати,що найдавніша східнослов'янська держава була продуктом саме їх націотворення. Тобто державотворчий етнос Київська Русь за законами європейської етно-історії був найстарший із східнослов'янських народів, тобто праукраїнський. Про це переконливо свідчать дані етнології, археології, лінгвістики, антропології, історичні джерела (Залізняк, 1994,1996,1997). Суто наукова проблема культурно-історичної спадщини Київської Руси була заплутана зайвою політизацією питання оскільки здавна служила ідеологічним підґрунтям будівництва Російської імперії (Залізняк, 1994, 1996, 1997). Однак універсальні закони націотворення в державах імперського типу дозволяють зрозуміти і вирішити проблему генези та історичної спадщини окремих східнослов'янських народів. Імперія - централізована держава, яка виникала внаслідок експансії державотворчого (імперського) народу на землі сусідніх етносів. Тому така клаптикова, багатоетнічна країна по суті була національною державою імперського пануючого етносу. Ця особливість показується в назві держави, що як правило походить від етноніму титульної нації - Китайська, Перська, Англійська, Еспанська, Російська імперії тощо. Однак відомі випадки коли ім'я обов'язкового для всіх імперій пануючого етносу ("старшого брата") з певних причин не показується в назві держави - Велика Порта, Радянський Союз тощо. У зв'язку зі сказаним сформулюємо питання так: Якщо "Союз нерушимий республик свободньїх сплотила навеки Великая Русь", то який етнос консолідував ранньосередньовічну імперію Київська Русь, яка тисяча років тому підкорила величезні обшири між Чорним та Балтійським морями, заселені різноетнічними слов'янськими, балтійськими, фінськими, тюрськими племенами? Як відомо це були південні русичі, які нікуди не ділися зі своїх етнічних земель після розпаду їхньої держави Русь, однак змінили свій етнонім і відомі з пізнього середньовіччя під назвою українців. Зміна назв серед етносів середньовічної Европи була нормою і не свідчить про перерву етнокультурного розвитку на даних територіях чи зміну одного етносу іншим. Так сучасні поляки в середні віки звалися ляхами, румуни - волохами, росіяни - московитами тощо. В усіх відомих імперіях підкорені народи діляться на дві категорії у відношенні до імперського пануючого етносу. Частина поневолених етносів мала розвинену культуру, що нерідко була вищою від культури завойовників, інша суттєво відставала в культурному розвитку від імперської метрополії. Рівень культурного розвитку метрополії у відношенні до підкорених народів визначав історичну долю останніїх. Древні народи з розвиненою культурою, як правило, витримували асиміляційний тиск пануючого етносу імперії і після розпаду останньої продовжували свою етнічну історію. Так, у Римській імперії Греція, Египет, Близький Схід не романізувалися, а продовжили свій розвиток після звільнення з-під влади Риму. В історично відсталих провінціях імперій на їх варварській периферії, в наслідок потужного культурного впливу та військово-адміністративного тиску метрополії, зароджувалися нові етноси. Їх культура є синтезою місцевого культурного субстрату та культури метрополії, а мова як правило похідна від мови пануючого імперського етносу. Отже, вони значною мірою походять від останнього і можуть вважатися дочерними у відношенні до провідного етносу імперії. Після її неминучого розпаду ці молоді постімперські етноси починали самостійне історичне життя, надовго зберігаючи певний пієтет до колишньої імперської метрополії, її історії, культури, мови. (Чубатий, 1964, Залізняк, 1997). Так, в наслідок романізації іберійців, кельтів, іллірійців, фракійців північної периферії Римської імперії після її падіння постала група молодих романських етносів: еспанці, португальці, французи, румуни. Останні навіть перебрали назву метрополії, а деякі румунські ультрапатріотичні історики починають національну історію свого народу від античного Риму. Еспанізація Південної та Центральної Америки зумовила зародження, а після розпаду Еспанської імперії і народження, численних молодих еспаномовних етносів Нового Світу (мексиканці, болівійці, чілійці, аргентинці, уруґвайці, кубинці тощо). Їх етнічна своєрідність сформувалася в наслідок схрещення місцевих культурних традицій з культурою та мовою еспанської метрополії. Після розпаду Англійської імперії в Новому Світі народилися похідні від англійського етносу молоді англомовні народи - американці, канадійці, австралійці. Вплив культури автохтонних аборигенів на них був менший, ніж на культуру латиноамериканських народів. Однак етнічний комплекс згаданих англомовних етносів формувався під суттєвим впливом мігрантів з інших європейських країн: ірляндців, італійців, французів, еспанців, євреїв, слов'ян та ін. Схожі етнічні процеси протікали і в середньовічній імперії Київська Русь. Як Рим романізував народи північної периферії, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) лісову північ Східної Европи. Експансія праукраїнців в лісову зону Східної Европи здійснювалась з V по XII ст. у формі численних міграцій на північ долинами Дніпра, Десни, правими притоками Прип'яті, Західним Бугом (Залізняк, 1997 p.). Прабілоруські племена дреговичів та кривичів - сформувалися в VII-X ст. в наслідок змішування мігрантів з Південної Руси з місцевими балтами. Пращури псково-новгородців ільменські словени формувалися в той же час в наслідок синтези місцевої балтійської людности з нащадками вихідців з Південної Руси. Трохи пізніше, а саме в Х-ХІ ст. почали формуватися росіяни. Відбулося це шляхом просування на заселену фінськими племенами Верхню Волгу балто-слов'ян кривичів, ільменських словен та переселенців з Південної Руси-України (Седов, 1982, Залізняк, 1997, Дашкевич, 1993), Остаточне "дозрівання" молодих східнослов'янських етносів (білорусів, псково-новгородців, росіян) сталося в Х-ХІІІ ст. у складі праукраїнської імперії Київська Русь. Фактичний розпад останньої в другій половині XII ст. знаменував собою унезалежнення від київської метрополії згаданих молодих постімперських етносів і початок їхньої самостійної етнічної історії (Залізняк, 1997). Не випадково клясик російської історичної науки В. Ключевський писав: "Російський народ вийшов на історичну арену разом з князем Андрієм", тобто лише в другій половині XII ст. Таким чином, абсурдно вважати Київську Русь першою державою росіян, як це донині деклярують деякі російські історики та політичні діячі. Адже виходить, що російська державність народилася задовго до появи самих росіян. Однак не витриумє критики і погляд на Русь як спільну "колиску трьох братніх народів" або, як формулює Н. Яковенко "спільний стовбур", на який мають рівне право всі східнослов'янські народи. Немає сумніву, що київоруський стовбур для них був спільний, але ще задовго до відгалуження від нього пращурів білорусів та росіян цей стовбур вже був українським. Невже на культурно-історичну спадщину першого Англійського королівства ІХ-ХІІ ст. мають однакові історичні права як сучасні англійці, так і американці та австралійці? Останні відгалузилися від англійського етнічного стовбура точно так, як білоруси чи росіяни свого часу відгалузилися від українського етно-культурного дерева, яке розвивається на власних етнічних землях донині. Культурно-історичні права Москви на спадщину княжого Києва не більші і не менші як права Букарешту, Парижу чи Мадріду на культуру та історію батьківського для їхньої мови та культури античного Риму; Вашингтону чи Мельбурну - на спадщину імперського Лондона, аргентинців та мексиканців - на середньовічний Мадрід. Київська Русь - продукт націотворення українського народу на княжому етапі його етнічної історії Білоруси та росіяни, образно кажучи, походять від українського батька та балтійської і фінської матерів. Отже, вони навіть не молодші сестри чи брати українського етнічного організму, а його діти. Точно так нащадками ("дітьми") латинян є еспанці, французи та румуни, еспанців - мексиканці, чілійці та аргентинці, англійців - американці, канадійці та австралійці. Без розуміння цих універсальних законів історичної етнології неможливе об'єктивне відродження правдивої історії Східної Европи. На жаль, до сих пір вона лишається викривленою імперськими аспіраціями прибічників "єдиної та неділимої", викорінити які не завжди вдається навіть видатним українським історикам.

Завантажити цю роботу безкоштовно



Реферат на тему: КИЇВСЬКА РУСЬ: ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЧИ "СПІЛЬНИЙ СТОВБУР" СХІДНИХ СЛОВ'ЯН?

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок